Після розстикування вантажного корабля «Прогресс МС-20» із Міжнародною космічною станцією (МКС) протягом кількох годин більша частина цього космічного апарату згоріла в атмосфері, а стійкіші його залишки були затоплені в несудноплавній частині Тихого океану.
Наскільки це є безпечним? Як здійснюється поховання великих орбітальних станцій та супутників? Чи різні цвинтарі російських, американських та інших космічних кораблів?
Точка Немо
У Південній частині Тихого океану є так звана Точка Немо — місце, яке найбільше віддалено від усіх материків. Воно названо на честь капітана Немо, героя романів Жюля Верна. Цей океанський полюс недоступності було обчислено за допомогою комп'ютера в 1992 хорватським інженером-дослідником Хрвойє Лукателою. Найближчий атол до Точки Немо знаходиться в 2688 км, а населені острови ще далі — острів Пасхи є найближчим з них. Наприклад, коли МКС пролітає над Точкою Немо, з ілюмінаторів видно лише воду і нічого, крім води.
Тут же — осторонь будь-яких транспортних маршрутів — ще з 1970-х розташовується цвинтар космічних кораблів. Глибина океану в цих місцях складає близько 4 км, тому всі залишки супутників і орбітальних станцій, що відпрацювали свій термін, затоплені на великій глибині. Через течії та відсутність прибережних вод цей район практично без життя, а значить, і шкода екології, за оцінками вчених, наноситься мінімальна.
У зв'язку з цим усі космічні держави, якщо це дозволяє орбіта апарату, прагнуть звести з орбіти космічний апарат таким чином, щоб він припинив свою діяльність у водах цього космічного кладовища. Тут же завершують термін свого існування і російські вантажні космічні кораблі «Прогресс», які привозять на МКС продукти, паливо, воду тощо.
Насправді від «Прогрессу» практично нічого не залишається після сходу з орбіти. у Світовий океан, можливо і впадуть якісь невеликі залишки, але не більше. Не думайте, що з неба до води Землі сиплються цілі космічні кораблі. Наприклад, від пілотованого космічного корабля «Союз» залишається тільки спеціально сконструйований для цього апарат, що спускається (з особливою обшивкою корпусу, формою і правильним позиціонуванням під час зниження, з нього згодом виймають всю електроніку та елементи управління для повторного використання або утилізації, переробки). Всі інші частини: приладово-агрегатний відсік та побутовий відсік – згоряють у щільних шарах атмосфери. Так само і «Прогресс МС-20» розпадеться на кілька частин і практично цілком згорить в атмосфері, що вже говорити про невеликі супутники та космічні апарати.
Подібне поховання в океані є загальноприйнятою міжнародною практикою. Інших варіантів, крім спалити атмосферою космічний апарат над максимально безлюдним місцем, поки що просто немає (за одним винятком).
Непростий шлях додому
Космічний цвинтар покликаний прийняти навіть найбільші орбітальні станції. У порівнянні із земним океаном вони абсолютно непомітні. Наприклад, саме так і закінчила свій небесний шлях станція Мир у 2001 році.
Щоправда, були й невдалі спроби спуску. У 1979 році повз океан промахнулася перша та єдина національна станція США Skylab, закінчивши свою роботу у космосі. Районом її затоплення було обрано точку в 1,3 тис. км на південь від Кейптауна (ПАР). Кладовище кораблів у цей час діяло вже вісім років, але американські фахівці через особливості орбіти станції вирішили використати інше місце. Помилка в розрахунках у межах 4% і той факт, що станція при спуску руйнувалася повільніше, ніж передбачалося, призвели до того, що місце падіння уламків сильно змістилося: з півдня Африки — до Австралії (на щастя, переважно над малонаселеними районами). Частина незгорілих деталей Skylab впала в західній Австралії на південь від міста Перт; інші — неподалік міст Есперанс і Роулінна (деякі зараз експонуються в музеях). На щастя, ніхто не постраждав.
У СРСР теж є така історія невдалої спроби спуску орбітальної станції «Салют-7» у 1990-му році. Причиною стала недостатня кількість палива на борту, що спричинило неможливість контрольовано звести станцію з орбіти. Група фахівців працювала над тим, щоб, використовуючи залишки палива, все ж таки не допустити падіння «Салюту» у густонаселених районах Європи. Це вдалося здійснити, й у результаті радянська станція гепнулася у малонаселених районах Чилі та Аргентини. Усього від станції масою майже 20 т було знайдено лише кілька металевих фрагментів: шматки труб та стикувальних вузлів. Знову ж таки ніхто не постраждав.
Звичайно, станції зводити з орбіти складніше, ніж невеликі космічні апарати — це розтягнутий у часі процес, що триває кілька діб, на який впливає і щільність атмосфери, і те, як саме об'єкт розпадається на шматки. Залежно від цього змінюються орбіта та точка падіння уламків.
Попереду людство має ще одне дуже складне завдання — зведення з орбіти МКС після завершення її роботи. Фахівці вже зараз роблять попередні розрахунки та розмірковують над тим, як відбуватиметься утилізація, — очікується, що Міжнародна космічна станція буде функціонувати ще 10–15 років. Причому без участі Росії зробити це поки що нереально: для спуску станції з орбіти знадобиться робота російських кораблів «Прогресс».
Не з кожної орбіти можна повернути космічні апарати
Винятком є космічні апарати, які працюють на вищих орбітах (наприклад, на геостаціонарній орбіті на відстані 35 786 км від Землі). Повернути їх назад не вийде — апаратам просто не вистачить палива для такого маневру. Тому їх не затоплюють у водах Світового океану, а переводять на так звану «орбіту поховання» — на кілька десятків кілометрів вище за їхню звичайну орбіту.
За цим принципом, наприклад, було відправлено на висоту від 750 до 1000 км радянські військові супутники з ядерним реактором, які працювали за програмою «Легенда» з 1970 до 1988 року. Вони займалися морською космічною розвідкою та цілевказівкою, а тому розташовувалися на висоті всього 270 км — після закінчення терміну служби їх просто перевели на 500 км вище, бо повертати на Землю їх небезпечно через можливість руйнування реакторів в атмосфері планети. Декілька десятків апаратів знаходяться на цих висотах і зараз. Спочатку передбачалося, що термін перебування на цій «орбіті поховання» становитиме близько 250 років, але згодом точніший підрахунок показав, що термін набагато вищий — близько 2 тис. років.
Вчені всього світу перебувають у постійному пошуку нових рішень щодо більш сучасних, екологічних та нешкідливих методів утилізації різноманітних об'єктів, залишків та сміття. Поки ж використання подібних «цвинтарів» — це найбільш універсальний спосіб позбавлення від космічних апаратів, що відпрацювали свій термін.
