Засіяти атмосферу Марса наночастинками для створення парникового ефекту запропонувала група європейських і американських планетологів під керівництвом професора Хомана Мохсені з Північно-Західного університету в Еванстоні.
Вчені зі США та Європи висунули ідею впровадження в атмосферу Марса невеликих кількостей залізних або алюмінієвих наночастинок, які, взаємодіючи з сонячними променями, створять парниковий ефект, що сприятиме підвищенню температури на планеті та підвищенню її придатності для життя. Їхні розрахунки опубліковані в журналі Science Advances.
«Проведені нами розрахунки показують, що ці наночастинки підніматимуться у верхні шари атмосфери Марса з поверхні планети та тривалий час паритимуть у цих повітряних прошарках. Завдяки потужному парниковому ефекту, потрапляння навіть невеликої кількості наночастинок у марсіанське повітря підвищить температури на Марсі на більш ніж 30 градусів Цельсія, що призведе до запуску процесу танення його полярних шапок», — пояснюють планетологи.
Цю ініціативу запропонувала група дослідників під керівництвом професора Хомана Мохсені, які вивчали перспективи колонізації Марса. Однією з головних перешкод на шляху колонізації є розріджена атмосфера планети, яка ускладнює посадку і не сприяє утриманню тепла.
Багато вчених вважають, що вирішити цю проблему можна шляхом розтоплення полярних шапок. Професор Мохсені та його команда виявили, що цього можна досягти, якщо засіяти атмосферу Марса наночастинками із заліза або алюмінію, довжина яких приблизно в 60 разів перевищує їхню ширину.
Ці наноструктури, за словами вчених, мають виняткову здатність відбивати світло і тепло — у 3-5 тисяч разів ефективніше, ніж найпотужніші штучні парникові гази, що містять фтор. Ще однією перевагою таких наночастинок є можливість їхнього виробництва безпосередньо на Марсі, добуваючи залізо з місцевих гірських порід, що забезпечить практично необмежену їхню кількість на планеті, яку колонізують.
Крім того, розрахунки показують, що для прогріву марсіанської атмосфери і початку танення крижаних шапок потрібно викидати в повітря відносно невелику кількість наночастинок — близько 30 літрів на секунду. Цього можна досягти за допомогою наявних технологій використання місцевих ресурсів (ISRU) і виробництва наночастинок, що свідчить про те, що процес адаптації Марса до життя може зажадати значно менше ресурсів і часу, ніж передбачалося раніше, роблять висновок професор Мохсені та його колеги.
