4 листопада в історії космонавтики відзначилося кількома цікавими подіями: від випробувань систем аварійного порятунку американських космічних кораблів і радянських спроб відправити апарати до Марса до дослідження поверхні Венери та спостережень за потужними сонячними спалахами. Цього дня також відбулися запуски супутників для вивчення Землі та верхніх шарів атмосфери.
1959 рік — випробування системи аварійного порятунку Mercury
4 листопада 1959 року NASA провело випробування ракети Little Joe-1A з макетом пілотованого корабля Mercury. Головним завданням польоту була перевірка системи аварійного порятунку, яка мала забезпечити відокремлення капсули від ракети-носія в разі аварії під час старту.
Випробування проводилося в умовах, що імітували максимальний аеродинамічний тиск, який виникає під час проходження ракети крізь щільні шари атмосфери. Сам політ пройшов штатно, однак двигун рятувальної ракети ввімкнувся із затримкою на кілька секунд. Отримані результати використали для подальшого вдосконалення систем безпеки майбутніх американських пілотованих кораблів.
1962 рік — невдала спроба відправити автоматичну станцію до Марса
4 листопада 1962 року Радянський Союз запустив автоматичну міжпланетну станцію 2МВ-3 №1, призначену для дослідження Марса та доставки посадкового апарата на поверхню планети.
Ракета-носій «Молнія» успішно вивела космічний апарат на низьку навколоземну орбіту, однак виникла проблема з розгінним блоком «Блок Л». Через сильні вібрації під час роботи попередніх ступенів було пошкоджено електричну систему запуску двигуна, тому розгінний блок не зміг увімкнутися.
У результаті станція залишилася на навколоземній орбіті й не змогла вирушити до Марса. У західних каталогах апарат відомий під позначенням Sputnik 24.
1981 рік — запуск автоматичної станції «Венера-14»
4 листопада 1981 року з космодрому Байконур стартувала радянська автоматична міжпланетна станція «Венера-14». Її завданням було дослідження атмосфери та поверхні другої планети Сонячної системи.
Станція складалася з пролітного апарата та спускного модуля. Перший мав наукові прилади для вивчення космічного простору й навколишнього середовища Венери, а посадковий апарат був обладнаний камерами, спектрометрами, датчиками температури й тиску, а також пристроєм для забору зразків ґрунту.
5 березня 1982 року спускний апарат здійснив посадку на поверхню Венери. Він передав кольорові панорамні зображення навколишньої місцевості та результати аналізу зразка ґрунту. Температура біля поверхні становила близько 470 °C, а тиск сягав 93,5 земної атмосфери.
Попри екстремальні умови, посадковий модуль продовжував передавати наукові дані близько 57 хвилин. Пролітний апарат після завершення основної частини місії продовжив дослідження на геліоцентричній орбіті.
1995 рік — запуск першого канадського супутника спостереження за Землею RADARSAT-1
4 листопада 1995 року відбувся запуск канадського супутника RADARSAT-1 за допомогою американської ракети Delta II. Апарат став першим канадським супутником, призначеним для радіолокаційного спостереження за Землею.
На відміну від звичайних оптичних супутників, RADARSAT-1 використовував радар із синтезованою апертурою (SAR). Така технологія давала змогу отримувати зображення земної поверхні незалежно від часу доби та наявності хмарності.
Особливе значення супутник мав для спостереження за морськими й арктичними льодами, контролю стану океанів, моніторингу природних ресурсів і вивчення змін земної поверхні. RADARSAT-1 значно розширив можливості Канади у сфері дистанційного зондування Землі та продовжував працювати до березня 2013 року.
2003 рік — один із найпотужніших сонячних спалахів в історії спостережень
4 листопада 2003 року активна область 10486 на Сонці породила надзвичайно потужний рентгенівський спалах. Його випромінювання було настільки інтенсивним, що детектори кількох космічних обсерваторій досягли межі вимірювання.
Спочатку точну потужність події визначити не вдалося. Після аналізу даних фахівці оцінили її клас як X28. Це стало рекордним показником серед зареєстрованих сонячних рентгенівських спалахів.
Спалах супроводжувався потужним корональним викидом маси, який залишив Сонце зі швидкістю близько 2300 км/с. Однак основна частина викиду була спрямована вбік від Землі, тому наша планета зазнала лише його периферійного впливу.
Ця подія стала одним із найяскравіших епізодів періоду підвищеної сонячної активності восени 2003 року, відомого як Гелловінські сонячні бурі. Вона продемонструвала, наскільки потужні процеси на Сонці можуть впливати на роботу космічних апаратів і стан навколоземного простору.
