18 жовтня 1967 року автоматична міжпланетна станція «Венера-4» досягла другої планети від Сонця. Основним корисним навантаженням станції був зонд, який мав спускатися на планету та складався з двох герметичних відсіків — приладового і парашутного. Коли станція вийшла на орбіту Венери, від неї відокремився апарат, що спускається, який увійшов в атмосферу «пекельної планети». Завдяки даним, отриманим з «Венери-3», СА четвертої «Венери» було додатково зміцнено — він міг витримати температуру 425 ° C і тиск до 20 атмосфер.
Апарат при вході в атмосферу Венери зазнав перевантаження в 300 одиниць. Вхід відбувся на нічному боці планети в районі екватора. Після аеродинамічного гальмування до швидкості близько 210 м/с було введено парашутну систему. Почалася передача даних на орбітальний апарат, який теж збирав дані, після чого інформація надсилалася на Землю.
Були проведені перші прямі вимірювання температури, щільності, тиску та хімічного складу атмосфери Венери:
- газоаналізатори показали переважний вміст в атмосфері Венери вуглекислого газу (~90%) та незначний вміст кисню та водяної пари;
- орбітальний апарат показав відсутність у Венери радіаційних поясів, а магнітне поле планети виявилося в 3000 разів слабшим за магнітне поле Землі;
- за допомогою індикатора УФ-випромінювання Сонця була виявлена воднева корона Венери, що містить приблизно 1000 разів менше водню, ніж верхня атмосфера Землі.
Апарат, що спускається, проіснував в атмосфері Венери аж до досягнення висоти в 28 км над поверхнею, після чого був роздавлений різко збільшеним тиском. На основі вимірювань «Венери-4» вперше було отримано нову оцінку тиску біля поверхні — близько 100 атм.
За матеріалами Роскосмосу.
