Китай знаходиться на шляху до висадки свого першого екіпажу на місячну поверхню до 2030 року та створення бази на багатому ресурсами південному полюсі — місці, яке пропонує безперервне сонячне світло, доступ до водного льоду та контроль над найціннішою нерухомістю за межами Землі. Історія стабільного, дисциплінованого прогресу Пекіна в космосі говорить про те, що вони досягнуть цієї мети.
Программа NASA «Артеміда» амбітна та перспективна, але її поточний графік створення системи пілотованої посадки (Human Landing System) робить висадку США до 2030 року все більш малоймовірною. Складна архітектура агентства разом з його двома підрядниками — SpaceX та Blue Origin — розробляє криогенні, багаторазові посадкові модулі, які залежать від неперевірених технологій, таких як дозаправка у космосі. Ці системи зрештою досягнуть успіху та перетворять дослідження космосу, але їх технічні та інтеграційні ризики роблять їх поганою ставкою в найближчій гонці проти нації, яка рухається з простотою, централізованою метою та цілеспрямованим виконанням.
Історія показує, що надія — це не стратегія. Під час програми EELV ВПС уряд прийняв «гарантований доступ у космос», зберігаючи дві родини ракет, щоб жодна окрема несправність не могла призвести до простою американських супутників. Програми NASA з комерційних вантажних та пілотованих перевезень вчинили так само, щоб забезпечити резервування та конкуренцію. Та ж логіка має застосовуватися для доступу на Місяць. Сполученим Штатам потрібна паралельна, державна резервна копія — План Б — щоб гарантувати, що ми зможемо доставити американців на Місяць раніше Китаю.
План Б використовуватиме перевірені технології, що працюють на стабільному паливі, та вже випробувані у польоті підсистеми, побудовані під керівництвом одного генерального підрядника, такого як Lockheed Martin, щоб забезпечити 100% спільність з кораблем «Оріон», а також двигунами Aerojet Rocketdyne. Цей підхід повторює те, як ми збудували місячний модуль «Аполлона» за шість років з чистого аркуша. З сьогоднішніми інструментами та досвідом робочий двомісний посадковий модуль може бути створений до 2029 року. Він буде надійним, сертифікованим та побудованим за мінімальним набором вимог:
- Використання існуючих успішних розробок, систем та обладнання. Жодних нових винаходів чи технологій.
- Два астронавти на короткий час (від 24 до 48 годин) на місячній поверхні.
- Виконати як мінімум дві місячні посадкові місії до 2030 року.
- Перша місія має повернутися до перевіреного екваторіального регіону Місяця, який є набагато безпечнішим місцем для посадки, ніж полюс, і має більше варіантів аварійного переривання на орбіті. Друга місія має бути поблизу південного полюса.
Критики назвуть це дублюванням. Це не так. Це стратегічне страхування. Вартість іншої програми посадкового модуля — кілька мільярдів доларів — мізерна порівняно з геополітичною та економічною ціною прибуття другим. Лідерство на Місяці визначає, хто встановлює правила використання ресурсів, навігаційні коридори та міжнародні партнерства для Марса та за його межами. Втрата цього лідерства матиме наслідки протягом десятиліть.
Щоб рухатися зі швидкістю, що відповідає вимогам часу, NASA має створити спеціальне програмне управління, підзвітне безпосередньо адміністратору, використовувати повноваження з швидких закупівель і зафіксувати довгострокові компоненти вже зараз. Конгрес має авторизувати Фонд непередбачених обставин на 2030 рік і дати чітко зрозуміти, що фінішувати другим у цій гонці неприйнятно, а невдача — не варіант.
Вибір стоїть не між SpaceX, Blue Origin та державним підрядником; він стоїть між визначеністю та ризиком, між американським лідерством та поступкою. Ми все ще можемо прибути першими, але лише якщо діятимемо рішуче — вже сьогодні. У космосі, як і в історії, позиція — це сила.
Уолт Фолконер — президент Faulconer Consulting Group, що надає рішення в галузі стратегічного планування, управління проектами, системної інженерії та розвитку бізнесу для цивільних, комерційних та оборонних клієнтів.
