12 лютого 1955 року Рада міністрів СРСР ухвалила рішення про створення випробувального полігону для міжконтинентальних балістичних ракет у Казахстані. Згодом цей об'єкт став відомим у всьому світі як космодром Байконур. Вже через шість років, 12 квітня 1961 року, звідси стартував корабель "Восток-1" з Юрієм Гагаріним на борту, який відкрив людству шлях у космос.
Але які ще космодроми були побудовані з тих пір? Чим вони відрізняються і які завдання виконують?
Де будують космодроми і чому?
Вибір місця для космодрому залежить від багатьох факторів, включаючи тип ракет, що запускаються, та цільові орбіти. Наприклад, для відправки апаратів на геостаціонарну орбіту або орбіти, близькі до екваторіальної площини, важливо використовувати обертання Землі. Чим ближче стартовий майданчик до екватора, тим більше швидкості вона отримує "в подарунок", що збільшує масу корисного навантаження. Саме тому більшість запусків виконується в східному напрямку.
Але є винятки. Наприклад, якщо супутник виводиться на полярну орбіту, додаткова швидкість обертання Землі лише заважає, тому космодроми для таких запусків розташовують північніше. Яскраві приклади — російський Плесецьк або американський Кадьяк на Алясці.
Є й політичні обмеження. Ізраїль, наприклад, запускав супутники з авіабази Пальмахім (з неї здійснюються і космічні пуски) у західному напрямку, оскільки на сході розташовані арабські країни, які не схвалюють подібні випробування. Однак вже на висоті ракета корегує курс і повертає в бік сходу.
Безпека та зони падіння
Окрім зручного географічного положення, важливо враховувати і безпеку. Космодроми повинні бути досить віддалені від населених пунктів, щоб зменшити вплив шумового забруднення та ризики при аварійних ситуаціях.
Окремий аспект — місця падіння відпрацьованих ступенів. Оптимальний варіант — коли уламки падають в океан, що реалізовано, наприклад, у США (мис Канаверал) і Китаї. Якщо ж запуски йдуть над сушею, необхідно виділяти спеціальні "поля падіння", де не живуть люди і немає інфраструктури.
Пілотовані місії накладають додаткові обмеження: на всій трасі польоту екіпажу має бути можливість евакуації. Наприклад, для запусків Crew Dragon у США враховують погодні умови в Атлантиці, де чергують рятувальні команди. Це одна з причин частих переносів запусків.
Сучасні космодроми
Сьогодні у провідних космічних держав є кілька космодромів. Наприклад, Росія використовує Байконур, Плесецьк і Східний, США — мис Канаверал і Ванденберг, а Китай активно розвиває свій Веньчан.
Навіть Японія, незважаючи на компактні розміри країни, має два космодроми: Танегасіма і Утіноура. Європейський Союз використовує Куру у Французькій Гвіані, а приватні компанії, на кшталт Rocket Lab, запустили невеликі майданчики в Новій Зеландії та Австралії.
Окрему нішу займають морські та повітряні старти. Китай активно розвиває запуски з морських платформ у Жовтому морі, що скорочує логістику і спрощує процес підготовки. Свого часу популярною була ідея повітряного старту, але компанія Virgin Orbit Річарда Бренсона, яка просувала цей підхід, збанкрутувала.
Майбутнє Байконуру
Байконур зіграв ключову роль в історії світової космонавтики. Звідси стартували перший штучний супутник, перша людина в космосі, перший місяцехід. З 1957 року звідси було виконано понад 1500 орбітальних пусків, запущено понад 2000 апаратів.
Сьогодні Байконур залишається головним центром російської пілотованої космонавтики: звідси відправляються кораблі "Союз" і "Прогрес", а також ракети "Протон". Однак Росія поступово переходить на новий космодром Східний, а плани щодо створення міжнародного космічного центру на базі Байконуру так і не були реалізовані. Багато старих споруд занедбані, а інфраструктура руйнується.
Ймовірно, у найближчі 10–20 років Байконур поступово перетвориться на музей, символ великої космічної епохи. Він залишиться легендою — місцем, звідки людство зробило свій перший крок у космос.
